Здавалося б, чим далі від часів кривавого польсько-українського конфлікту, який мав місце в період Другої світової війни та в перші повоєнні роки, тим нижчим мав би бути градус напруги й історичних суперечок довкола важких сторінок минулого. Проте, як не парадоксально, саме зараз, протягом останніх років, незгоди щодо подій вісімдесятирічної давнини набирають дедалі більшої гостроти не лише у відносинах між Варшавою та Києвом, не лише в дискурсі політиків чи дебатах істориків, а й серед пересічних людей, які дуже часто мають поверхневі, якщо не нульові, знання про це минуле.
У Польщі ці криваві події відомі головним чином під назвою Волинська різанина і вважаються геноцидом проти поляків. В Україні ж у відповідь їх воліють називати Волинською трагедією та обопільними етнічними чистками як з боку ОУН(б)-УПА, так і з боку польського підпілля, головною силою якого була Армія Крайова. Фокусування польської уваги на Волині є певним спрощенням щодо того, чим був польсько-український конфлікт на території Волині, Східної Галичини та Закерзоння (Підляшшя, Лемківщина, Надсяння, Холмщина). Однак це спрощення є зрозумілим, оскільки апогеєм конфлікту вважаються саме події в цьому регіоні 1943–1944 років, коли під час антипольської акції ОУН(б)-УПА було вбито, за польськими оцінками, щонайменше 35–40 тисяч поляків. Абсолютна їх більшість — жінки, діти та люди похилого віку.
ОУН-УПА в Польщі практично одностайно вважаються злочинними організаціями на рівні німецького СС і радянського НКВД, відповідальними за геноцид проти поляків. Водночас в історичній політиці сучасної України та в очах переважної більшості українців, особливо після повномасштабної війни з Росією, ОУН-УПА є прикладом героїчної боротьби за свободу й державність. Такий розрив у підходах до подій важкого минулого ще більше поглибила проблема, що виникла за останні дев’ять років, — блокування Києвом пошуку та ексгумації решток поляків, загиблих у ході конфлікту з українцями. Це було зумовлено відсутністю компромісу щодо поховань і монументів ОУН-УПА на польській території. Попри те, що в цьому питанні намітилися зрушення, і відповідно до домовленостей Києва та Варшави перші ексгумації мають відбутися в квітні цього року, важке минуле залишається сильнодіючим токсином. Зокрема, воно використовується зараз у політичній боротьбі в Польщі під час президентської кампанії.
Вибори глави держави відбудуться у травні. Одним із кандидатів на цей пост є Кароль Навроцький — директор Інституту національної пам’яті, якого підтримала правоконсервативна партія «Право і справедливість» (ПіС). Він особливо часто звертається до трагічних сторінок минулого. Зокрема, він заявив, що не бачить Україну в ЄС і НАТО, допоки вона не вирішить питання Волинської різанини.
А з боку ПіС до польського Сейму було внесено проєкт закону, який пропонує прирівняти пропаганду ОУН та УПА до фашизму й комунізму.
На тлі політизації важкого минулого не раз можна почути заклики залишити історію історикам. Проте такий раціональний підхід теж не є панацеєю. Прикладом цього є скандал довкола так званого Другого польсько-українського комюніке, про що й піде мова в цій нашій передачі.
Отже, 22 листопада 2024 року під егідою варшавського Фонду «Центр-Карта» 12 українських і 12 польських істориків підписали спільний документ як основу для узгодженого погляду на криваві сторінки спільного минулого у першій половині ХХ століття. Перше таке комюніке було підписано у 1994 році. Попри шляхетну мету, документ, який став відомим громадськості наприкінці грудня минулого року, викликав хвилю обурення. Під тиском громадськості двоє науковців — професори Ігор Гирич та Микола Кучерепа — відкликали свої підписи. Скандал не вщухає досі.
Згаданий документ є об’ємним за змістом, і тут немає можливості обговорити всі його суперечливі моменти, але можна виокремити кілька ключових аспектів. По-перше, комюніке ставить під сумнів правомірність прагнень західних українців до проголошення своєї державності під час Листопадового чину 1918 року, а утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) розглядається як історична помилка лише тому, що українці зазнали поразки у війні з поляками. Ось що зазначається в документі: «Польсько-українська війна 1918–1919 рр. принесла полякам військову перемогу, з якою українці не змирилися. Якоюсь мірою вона відривала українців від боротьби з більшовиками, в певному сенсі сприяючи поразці перших і перемозі других».
Крім того, критики цього документа вважають, що його автори однобічно покладають відповідальність за польсько-український конфлікт лише на ОУН-УПА, зображаючи їх як однозначно злочинні формування.
Найбільш нищівна критика була спрямована на професора Ярослава Грицака з Українського католицького університету, з огляду на його медійність і публічний вплив. Ця критика набула форм цькування та закликів до його звільнення з навчального закладу.
Я звернувся до нього за коментарем у цій справі, а також запросив до розмови професора Рафала Внука, директора Музею Другої світової війни в Ґданську, який є одним із підписантів комюніке з польського боку. Також я звернувся за коментарем до професора Богдана Гудя з Львівського національного університету імені Івана Франка, який виступає категорично проти змісту Другого польсько-українського комюніке.
Запрошуємо прослухати розмову в доданому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник