Недім Усейнов: депортація 1944 року торкнулася кожної родини на Кримському півострові

80 років тому, 18 травня 1944 року, радянська влада почала депортацію кримських татар

Захід у пам'ять про жертв сталінської депортації кримських татар у Києві у 2016 році

wikipedia.org/Visem/CC BY-SA 4.0

За три дні з Криму були вивезені майже 200 тисяч представників корінного населення півострова. Це були переважно жінки, діти та люди похилого віку. Депортованих, яких називали спецосадниками, відправляли до країн Середньої Азії, таких як Узбекистан, Киргизстан і Казахстан, а також до Сибіру. Формальною причиною депортації кримських татар у травні 1944 року стало звинувачення їх у співпраці з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни, говорить представник Координаційної ради Світового конгресу кримських татар у Польщі Недім Усейнов в інтерв’ю Польському радіо для України.

Однак правда зовсім інша. Багато років після цих подій кримськотатарські, українські, незалежні російські та західні історики, дослідники довели у своїх статтях, книгах, що радянська влада скористалася тим, що деякі кримські татари ставали частиною батальйонів, що створювалися нацистами в Криму, аби звинуватити цілий народ і позбутися кримських татар. Це стосувалося всіх народів Криму, а не тільки кримських татар. Дехто йшов на співпрацю добровільно, а декого насильно змушували ставати частиною Вермахту, різних структур німецької армії, що окупувала територію країн Східної Європи. Окрім кримських татар, були також й інші народи, яких спіткала подібна доля. У випадку кримських татар 18 травня 1944 року усі вони були звинувачені в колаборації. На цій підставі вони були депортовані протягом одного-двох-трьох днів. 20 травня вже був підготовлений звіт Берією для Сталіна про те, що депортація завершена. 

Так розпочалася трагедія цілого народу. Для усіх кримських татар наслідки цієї депортації були серйозними й болючими. Важливо зберігати пам’ять про те, що після початку депортації, 18 травня, під час перших місяців життя на нових територіях, куди висилали кримських татар, від хвороб, голоду померла майже половина депортованих. Це були переважно літні люди, жінки, діти — усі ті, хто не воював у 1944 році на полях Другої світової війни. Більшість кримськотатарських чоловіків була тоді в рядах Червоної армії під Берліном, на материковій Україні, в Центральній Азії — в різних місцях. Вони воювали, ризикуючи життям, здоров’ям за ідею, в яку вони вірили, у встановлення миру в Криму, і не підозрювали, що відбувається у цей час вдома, на їх малій Батьківщині, з їхніми родинами: з їхніми дітьми, з матерями, сестрами, дружинами. У цей час радянська влада так ставилася до їхнього народу; це був удар в спину, який залишив свій слід на долі усього народу на найближчі 45 років.

Недім Усейнов зазначає, що, згідно з дослідженнями, справжньою метою депортації не було бажання покарати кримських татар за колаборацію з нацистами.

Згідно з висновками істориків, насильно та добровільно до військових структур нацистської Німеччини приєдналося не більше 20% кримських татар. На підставі звинувачень в антирадянській діяльності з Криму було вивезено 200 тисяч кримських татар. Однак справжньою метою цих дій було бажання позбутися кримських татар з Криму раз і назавжди, вивозячи їх до Центральної Азії й селячи їх серед турецькомовного населення в Узбекистані, Казахстані, Киргизстані. Навіщо? Бо треба було, аби Крим, що лежить на межі, на південній межі, був зміцнений лояльним в стосунку до Росії населенням, тобто російським або ментально та культурно русифікованим. Це робилося для того, аби у випадку захоплення цих територій або конфліктів з іншими країнами, в які Радянський Союз міг бути залучений, кримські татари не стали силою, яка б поставила під сумнів або зашкодила Радянському Союзу. Це правдиве пояснення політики Радянського Союзу стосовно кримських татар і їх справжня мета. Варто підкреслити, що депортацію 1944 року варто розглядати у комплексі з багаторічною політикою Росії стосовно цього регіону, кримських татар, починаючи з царських часів, з XVIII століття, коли відбулася перша анексія Криму, потім у XIX столітті, коли ми мали справу зі знищенням, вбивствами кримськотатарської інтелігенції, знищенням культури, кримськотатарської ідентичності десятиліттями російською владою. Я навмисне говорю «російською», тому що я говорю як про імперію, так і про політику Радянського Союзу.

У 2016 році Меджліс кримськотатарського народу ініціював кримінальне провадження і судовий процес про депортацію 1944 року. Я запитала у Недіма Усейнова, як просувається цей процес.

Важко ретроспективно притягувати злочинця до відповідальності, якщо він увесь цей час не визнає своєї вини. Проблема в тому, що Росія як спадкоємиця Радянського Союзу не визнала і не визнає дотепер, що вона вчинила геноцид кримських татар. Російська держава визнала і стверджує, що кримські татари несправедливо стали жертвами політики Радянського Союзу. Радянський Союз в 1980-х роках вчинив певні дії, аби реабілітувати кримських татар, знявши з них ці несправедливі звинувачення. Однак після цього не було жодних дій, які мали б на меті притягнення винних до відповідальності, до виплати компенсацій постраждалим. Навпаки у 2014 році відбулася окупація Криму і на наших очах активних кримськотатарських громадських діячів і звичайних кримських татар, які не погоджуються з анексією та окупацією Криму, витісняють з півострова. Усіх інших залякують і змушують забути про суб’єктність, яку кримські татари ще за часів України ретельно відбудовували. Це не обов’язково політична суб’єктність в юридичному сенсі, але це точно була суб’єктність в стосунку до ідентичності, відчуття себе господарями на своїй землі й відкритої критики влади. Зараз це все неможливе. Тому розмови про будь-які судові процеси дуже важкі. Ми зараз не перебуваємо на етапі, наприклад, виходу з позовами стосовно Росії на міжнародний рівень. Нам ще доведеться почекати на справедливість у цій справі. Нам точно доведеться почекати на те, щоб у Росії змінилася політична влада, а країну очолили люди, які готові визнати злочини, що були вчинені стосовно кримських татар.

Недім Усеінов наголошує, що депортація торкнулася кожної родини на Кримському півострові. Його родину депортували до Узбекистану.

Якщо половина померла під час депортації, то дослівно в кожній родині є приклад особи, яка померла з голоду, була вбита НКВС або загинула на фронті. Кримські татари — це невеликий народ. Колись ми були багатомільйонним народом, але через Росію, її політику стосовно Криму та кримських татар ми стали декілька тисячним народом саме в Криму. Звичайно, у всьому світі нас більше, адже всі ці хвилі примусової міграції, починаючи з XVIII й до ХХ століття переважно до Туреччини, але також до Сполучених Штатів, Канади, Європи, призвели до того, що поза Кримом кримських татар набагато більше, ніж у самому Криму. Після окупацією Криму Росією кількість кримських татар, що покинули півострів, зросла ще на декілька десятків тисяч. Вони переїхали до материкової України, осіли у великих містах, агломераціях: у Києві, Львові, на півдні України.

Моя родина також пережила цей жах. Один з братів мого дідуся помер через те, що з’їв отруєний хліб. Другий брат мого дідуся загинув на фронті. Варто розуміти, що в кожній кримськотатарській родині є хтось, хто пережив ці жахи. Однак набагато більш далекосяжними й не менш трагічними наслідками стали пізніші події, які відбулися через десятиліття після депортації. Я маю на увазі те, що в результаті депортації була майже повністю знищена культура кримських татар: спалені книги, конфісковані предмети культури, культурні артефакти, які промовляли до колективної пам’яті, які пізніше формують історіографію, допомагають у відбудові та розвитку майбутнього. Практично все це було знищене. Уявіть собі, яких зусиль потім мусили докласти кримські татари вже після розпаду Радянського Союзу, аби все це відбудувати. Ми все ще на половині цього шляху.

Дар'я Юр'єва