«Ми не нападаємо на мирне населення…». Зелений коридор у Липівці як пастка російських окупаційних військ. Так називається звіт, що документує свідчення очевидців про російський напад на колону цивільних з села Липівка у Київській області 12 березня 2022 року. Його підготовлено командою Центру документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна Інституту Пілецького у Варшаві. «Розстріл евакуаційної колони не був випадковим актом, і не може бути й мови про помилку», — зазначає Моніка Андрушевська, польська журналістка, координаторка звіту у вступі до публікації.
«Створивши так званий зелений коридор евакуації з окупованої Липівки, російські військові свідомо заманили у смертельну пастку людей, які просто хотіли врятувати себе та свої родини. Гарантуючи евакуйованим безпечний прохід, ймовірно, щоб відволікти увагу українських збройних сил, які дислокувалися всього за півтора кілометра, вони планували розпочати штурми інших сіл Київської області. Після нападу на колону цивільних автомобілів російські військовослужбовці спробували відкрити вогонь по українському цивільному населенню, яке тікало полями, рятуючись від масового вбивства. Їхнє завдання у намаганні знищити всіх свідків свідчить про те, що вони свідомо пішли на цей воєнний злочин», — зазначає журналістка.
20 лютого у Інституті Пілецького у Варшаві відбулася презентація цього звіту за участі двох свідків — Наталії Гулак і Тетяни Сечевської, а також на зустрічі були присутні особи, які брали участь у документуванні цього злочину — Ірина Довгань, Катерина Сухомлинова та Моніка Андрушевська. Пропонуємо вам звіт із цієї події.
20:50 U 25 02 Lypivka ok.mp3 У Варшаві представили новий звіт про російські воєнні злочини в Україні
Наталія Гулак: «Ми почули дуже сильний гуркіт 27 лютого. Наближалися танки, дуже багато військової техніки. Вони проїжджали повз наш будинок, десь залишилися біля нього, і так ми залишилися в окупації. Ми не чекали такого, ми навіть не могли уявити. Техніка йшла цілий день, і було її дуже багато. Техніка була різна, було багато військових. Вони їхали, інколи зупинялися, виходили з своїх танків для того, щоб сходити в туалет чи кудись ще. Ми чули, що їх було дуже багато».
Тетяна Сечевська: «І ми теж побачили з другого поверху, що їдуть танки. Невістка прибігла з внучком, тоді син прийшов, і вже їхати нам не було можливості. Ми залишилися там і через день чи два, я вже не пам'ятаю, вони роз'їхалися по будинках, коло будинків, дуже близько, по два, по три танки. Вдень вони виїжджали, стріляли, поверталися назад, варили їсти, поселилися в нашому будинку буряти, але там були і чеченці. Вони по селу бігали, знаєте, як зайці, хоча ми були на своїй території, а вони прийшли до нас».
Наталія Гулак: «Ми для них були щитом, бо вони думали, що не будуть стріляти наші, бо вони стоять біля нас. Вони просто нами прикривалися. Наш снайпер сидів на сусідському будинку, і ми не могли не вийти, не могли нічого зробити. Вони відстріляли, зразу ж ми повинні були робити те, що вони хочуть».
Тетяна Сечевська: «Вони кожного дня казали нам, що ось ми відійдемо 500 метрів, а ви виїжджайте. Чого ви тут сидите? А ми казали: випустіть нас. І вони так і не випускали… »
Запрошуємо послухати програму у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль