Воєнна волонтерка Ольга Соляр співпрацює з 231-м батальйоном 128 бригади ТРО ЗСУ від початку повномасштабного вторгнення, але у Східну Україну їздить одинадцять років. Першу допомогу українським військовим Ольга завезла у вересні 2014-го. З нашою гостею вдається зв’язатися з третьої спроби, Ольга зараз перебуває на фронті, як сама каже, «на Диких полях» — там воює її бригада, що має назву «Дике поле».
«Не можна порівняти війни 2014-го року, 2015-го чи 2016-го з війнами з 2023-го чи 2024-го. Навіть війна у 2022-му не виглядала так, як сьогодні. Я пам’ятаю, коли перший дрон над нами завис, це був квітень 2022 року. Ми не знали тоді, як поводитися. Але тоді ще не було дронів-камікадзе, дронів зі скидами. Пам’ятаю, тоді я ішла лісосмугою, і наді мною завис величезний павук, це був вечір, і він світив червоними і білими лампочками. У мене тоді було враження, що я зустрілася з НЛО. Натомість не було відчуття великого страху, я знала, що вони мене просто побачили. Зараз якби був наді мною дрон, то я би просто втікала. Тож війна технологічно дуже змінилася. І ще, коли ми говоримо про "нуль", то зараз цей "нуль" розтягнувся, ця перша лінія фронту розтягнулася на довжину, на яку прилітають дрони-камікадзе».
«Є дві категорії людей, які не хочуть залишати прифронтові території. Перша — це так звані "ждуни", котрі чекають "руського миру", дуже часто це місцеві алкоголіки, котрі не мають внутрішньої мотивації виїжджати. Найчастіше вони живуть у містах та селищах міського типу, але дуже рідко — в селах. Я хочу наголосити, що на Донеччині село не є російськомовне. Це міф. Я бувала в донецьких селах, і там люди розмовляли українською або суржиком, дуже невелика кількість людей розмовляла російською, і дуже часто це були люди, котрі раніше жили в місті. Не виїжджають з прифронтових зон переважно дідусі та бабусі, котрі не мають куди їхати, котрі не знають, куди можуть виїхати. Вони дуже розгублені, вони дуже бояться залишати своє місце, своє коріння, адже тут прожили усе життя, у них тут хата, дім, коти і собаки. А що там їх чекає?»
Половецька баба, яку вдалося врятувати від знищення
«Нам вдалося разом із солдатами вивезти чотири половецькі баби. Одну зі Сторожової Могили під Великою Новосілкою і три — з Великої Новосілки. Перша баба була розбита на більше, ніж 200 фрагментів, і я розуміла, що її необхідно звідти вивезти. Була дуже сильна мотивація відправити її до Львова, на відновлення до майстерні Олега Капустяка, котрий погодився це зробити безкоштовно. Три баби з Великої Новосілки ми відвезли у Дніпровський історичний музей імені Д. Яворницького, і вони там зараз зберігаються. Коли ми це робили, я ще тоді не думала, що Новосілку захоплять москалі».
«У кожному невеликому містечку на Донеччині є краєзнавчі музеї, в яких зберігаються артефакти, пов’язані із цим регіоном. На жаль, ті, що вже на окупованих територіях — знищені».
Ольга Соляр, фото з 24 лютого 2025 року.
«Важлива лекція від солдатів — не панікувати, тримати свій стержень і думати про те, що сьогодні можу зробити для України. Не піддаватися. Я думаю, що не все відбувається за одне покоління, тому що пам’ятаю борців за Україну, котрі гинули століття тому».
Ольга Соляр — кандидатка етнологічних наук, українознавиця, дослідниця, викладачка. Досліджує приклади магічного мислення в традиційній культурі, в сучасній масовій культурі та політичному житті. Авторка книги «Мова магії — магія мови», редакторка багатьох етнологічних книг та авторка низки статей присвячених народній культурі, народній магії та охороні матеріальної спадщини українсько-польського прикордоння. Членкиня правління Товариства «Маґурич», яке рятує польські, українські, єврейські та німецькі цвинтарі, а також хрести та придорожні каплички на польсько-українському прикордонні. Громадська активістка.
Запрошуємо послухати розмову у доданому файлі.
Яна Стемпнєвич і Марцін Ґачковський