Москва, чи то царизм, чи Радянський Союз, чи сучасна Росія, ніколи не визнавала Україну як окреме утворення з правом на суверенітет. Вона вважає її незалежність тимчасовою помилкою історії.
З іншого боку, історія російсько-українських відносин — це також розповідь про співпрацю окремих українських політичних та інтелектуальних еліт з Росією, про їхню участь у розбудові її імперської влади та включеність у російську державну машину.
Яскравим прикладом цього був Феофан Прокопович. Колишній ігумен Києво-Братського монастиря і ректор Києво-Могилянської академії, у 1716 році він став головним радником царя Петра І з державних і духовних питань.
Щоб зрозуміти нинішній конфлікт, варто повернутися у XVII століття, коли козацький гетьман Богдан Хмельницький внаслідок багаторічних козацьких повстань проти дискримінації в тодішній Речі Посполитій, частиною якої козаки були з XVI століття, підписав Переяславську угоду 1654 року, за якою Україна перейшла під протекцію царя. Хмельницький укладав цю угоду як військовий союз, а не акт беззастережної покори. Однак у Москві з самого початку розглядали це інакше — як вічне підпорядкування України. Ця подія стала однією з основ російської політичної міфології, якою Кремль оперує донині.
В очах російської пропаганди Україна ніколи не була окремим народом, а «молодшим братом», який не може функціонувати без Москви. Це почуття переваги, глибоко вкорінене в російській політичній думці, має багато расистських рис. Століттями українців зображували менш розвиненими в цивілізаційному значенні людьми, примітивними селянами, які потребують російського керівництва.
Спадщина імперії Романових і Радянської імперії
Політику русифікації України послідовно проводили як царі, так і згодом більшовики. Уже в ХІХ столітті царизм заборонив вживання української мови в школах і літературі. Він заборонив використання назви Україна і, відповідно, українців. Заборонив друк українською. Заперечувалося саме існування українців як нації — їх вважали «малоросами», а українську мову називали «малоросійським наріччям». Ця тенденція з незначними періодами послаблення антиукраїнського зашморга зберігалася протягом усього існування царської Росії. Саме з тих часів походить нинішня спроба путінських ідеологів назвати Україну «Малоросією».
Проте українські інтелектуальні еліти чинили опір русифікації як за часів царської Росії, так і під час радянського терору проти української інтелігенції.
Так, у Радянському Союзі, попри короткий період «українізації» у 1920-х роках, швидко почалася жорстока культурна гомогенізація та репресії української інтелігенції (період, відомий як «Розстріляне відродження»). Але українське селянство було буквально винищено Сталіним. Внаслідок Великого голоду (Голодомору 1932—1933 рр.) загинуло близько чотирьох мільйонів жителів УРСР.
Після Другої світової війни Україну розглядали як стратегічний регіон Червоної імперії. Пропаганда представляла СРСР як спільноту братніх народів, але насправді Україна була під жорстким контролем Москви, а будь-які прояви незалежності жорстоко придушувалися.
Розпад СРСР — народження незалежної України
Розпад Радянського Союзу в 1991 році дав Україні можливість справжнього незалежного розвитку. Прагнення українців до відновлення незалежності підтвердив референдум 1 грудня 1991 року, на якому 90,32% громадян підтримали Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Першою країною, яка визнала новостворену державу після оголошення результатів референдуму 1 грудня 1991 року, була Польща.
Однак Росія ніколи не відмовлялася від ідеї повернути контроль над «бунтівною провінцією». Уже в 1990-х роках Москва підтримувала проросійських політиків в Україні та розпалювала внутрішні розбіжності. У 1992 і 1994 роках відбулася перша спроба відокремити Крим від України руками проросійського сепаратистського руху.
Тим часом Київ коливався між Сходом і Заходом, що призвело до швидких політичних змін — від прозахідних реформаторів до проросійських маріонеток Кремля.
Наступне зрушення сталося у 2004 році з Помаранчевою революцією. Українці показали, що вони більше не хочуть бути контрольованими з Москви, коли влада в Києві спробувала сфальсифікувати президентські вибори на користь Віктора Януковича, кандидата, якого висунув Владімір Путін. Реакція Росії на перемогу протестувальників проти фальсифікацій була миттєвою — активізація пропаганди, економічний шантаж і посилення впливу серед проросійських еліт, що дозволило Віктору Януковичу прийти до влади в лютому 2010 року. Янукович — представник донецького олігархічного клану. Президентство Януковича було часом залежності України від Росії, цілеспрямованого знищення обороноздатності країни та посилення проникнення російської агентури в усі сфери державного та суспільного життя. Однак і ця спроба васалізації України Кремлем провалилася. Остаточний зрив Януковичем переговорів про підписання Угоди про асоціацію з ЄС завершився черговими масовими протестами, які отримали назву Євромайдан. А після їх жорстокого придушення наприкінці 2013 — на початку 2014 років, застосування проти демонстрантів вогнепальної зброї (тоді було вбито понад 100 мирних протестувальників), наприкінці лютого 2014 року Янукович був змушений втікати до Росії. Після падіння режиму Януковича Москва вирішила втрутитися напряму.
2014 — Мала війна
Анексія Криму в 2014 році і початок війни на Донбасі стали моментом, коли Росія перестала робити вигляд, що визнає Україну як суверенну державу. Дії Кремля ґрунтувалися на тій самій думці, що була в силі з XVII століття — Україна не є і не може бути незалежною. Поняття «денацифікації» України, що по суті означало знищення її національної ідентичності, було постійною темою російського воєнного дискурсу.
Меседж Кремля полягав у тому, що українці — «ошукані Заходом брати» і потребують «визволення». Цей патерналістський підхід нічим не відрізнявся від того, який використовувався за царизму чи радянських часів.
2022 — Велика війна
24 лютого 2022 року Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, порушивши всі норми міжнародного права. Ідеологічною основою цієї агресії було переконання, що українці — «гірші росіяни», а їх державність — лише «тимчасове непорозуміння». Російська пропаганда повернулася до риторики, відомої ще з часів Хмельниччини: Україна «завжди належала Росії», а Захід намагається її від неї «відірвати». Путін висловлює думку, що Україна — це західна інтрига, «антиросійський» проєкт. Водночас українці переконалися, що Росія — це агресивна, відстала країна, населення якої демонструє майже рабську покору своєму самодержавному правителю, включно з його імперськими амбіціями. Відчуття культурної вищості українців над росіянами підкріплюється переконанням, що вони є справжніми спадкоємцями спадщини Київської Русі, а росіяни — лише невдалою спробою цивілізаційної експансії християнства на території, залишені імперією Чингісхана.
Націоналізм, який переходить у расизм
Повномасштабна війна Росії проти України оголила найгірші сторони російського імперіалізму: дегуманізацію українців, систематичне знищення міст, розстріли військовополонених і мирного населення, масові депортації та пропагандистську машину, яка заперечує навіть найочевидніші злочини. Ключовим елементом тут є відчуття переваги росіян над українцями. Москва не може змиритися з тим, що Україна не тільки захищається, але й все більше інтегрується із Заходом.
Російська політика щодо України має сильні елементи не лише націоналізму, а й расизму. Українців путінська пропаганда представляє як недолюдей, яких можна і потрібно знищувати. Терміни «генетичне сміття», «укропи», «укри» чи «зрадники руского міра» показують, що в уявленні Кремля Україна є не лише «бунтівною провінцією», а й «зрадницьким елементом», який треба знищити.
Епілог: чи переможе Україна?
Історія вчить нас, що імперії падають, коли перестають розуміти реальність. Росія, яка все ще живе в менталітеті XIX століття підкорення та знищення сусідніх народів, не усвідомлює, що Україна вже давно стала сучасною, окремою нацією, яка не повернеться до «російської сім’ї». Для Москви це неприйнятно. Для України — єдиний шлях у майбутнє.
Незалежно від результату війни, одне можна сказати точно: Росія назавжди втратила Україну. І історія колись розсудить тих, хто намагався її знищити.
ПРдЗ/С.С.,Н.О.,Н.Б, Опрац. Т.А.